А расповім я вам історію...Одного разу в студену зимову пору...

Мені було років 10-11. Усю зиму я каталася на ковзанах, а от лижі мене не цікавили. Уроки фізкультури взимку були присвячені лижам, але лижі були прості, на валянки, нога постійно зісковзувала, і швидко їхати не виходило.

Такі собі лижники: важка овеча шуба, валянки, рівна лижня навколо школи. Зробиш коло чи два — і кінець уроку. А мені хотілося кататися на справжніх лижах, з черевиками, у куртці, в'язаній шапці, шерстяних шкарпетках, що визирають із черевиків. Стоїш на високому пагорбі, дивишся вниз — і дух захоплює! У мене таких лиж не було, а от у сусідського хлопця Дімки були, і я з захопленням спостерігала, як він катається.

І ось, у чудовий зимовий день, коли мама була на роботі, а на вулиці морозило градусів 30, сонечко пригрівало — кататися на лижах саме те! В моїй голові дозрів план. Сестру відведу до сусідів навпроти (вона там часто залишалася), візьму лижі у Дімки і піду до лісу, де я раніше з батьками бачила чудовий пагорб.

Ремарка: ліс поряд — це справжня тайга, звідки можна і не повернутися, особливо взимку. А до пагорба треба йти саме через ліс.

Я все продумала: що вдягну, що скажу. План Барбаросса, не менше! Головне, щоб мама не дізналася — буде хвилюватися, а мені цього не треба.

Перше — відвела сестру, щоб вона не бачила, як я збираюся і виходжу. Друге — домовилася з Дімкою про лижі. Він спитав:

— А навіщо тобі лижі?

— Треба! — впевнено відповіла я.

І він просто їх дав.

Вдома я швидко вдяглася: теплі штани, куртка, в’язана шапка, рукавиці, шерстяні шкарпетки, що визирають із черевиків — усе, як у справжнього лижника! Закинула лижі на плече і рушила до своєї мрії.

Перетнувши дорогу, я пристебнула лижі й радісно поковзала в бік лісу. Сонце світило яскравіше, ніж зазвичай, сніг іскрився, а я наче не йшла, а летіла. Зайшла в ліс, впевнено повернула ліворуч. Ліс взимку зовсім не такий, як улітку. Я почала шукати знайомі місця, але все виглядало по-іншому. Пагорба не було.

У животі з’явилося дивне відчуття, ком підкотив до горла. Стало страшно. «Може, повернутися?» — майнула думка. Але ж мрія! І я знову відчула впевненість. Оглянулася: ось знайоме дерево, ще трохи — і буде пагорб.

І ось він, мій заветний пагорб! Але як піднятися? Спробувала просто зійти, але лижі ковзали назад. А що, як боком? Спрацювало! І ось я на вершині. Адреналін стукає у скронях. Глибокий вдих і — лечу вниз! Різкий розворот. Ух! Я це зробила! Я в лісі, на лижах, а позаду мене — моя «гора»! Я обіймаю сонце, дерева, я літаю!

Ще кілька разів спустилася, а потім, сп’яніла від перемоги, але з ясним розумом, зрозуміла — час повертатися. Додому повернулася без пригод, встигла роздягтися, як прийшла мама.

— Чому чужі лижі у нас вдома? — здивувалася вона.

— Дімка залишив, бо його батьків не було вдома, потім забере, — спокійно відповіла я.

Тоді я не подумала, як він пішов без черевиків. Мама мені завжди вірила, тому не запідозрила нічого. Я віднесла лижі Дімці і, як ні в чому не бувало, пішла до своєї кімнати. Зовні — спокій, а всередині — весна, спів птахів і легкість, наче я метелик.

Мрії збуваються, я це точно знаю. І ніщо не може завадити досягти своєї мети, крім самого себе.

Будьте вірні своїм мріям!