Дружба...

Сидимо на кухні у подружки, розмовляємо про своє, дівоче, і дивимося у вікно. А за вікном хлопці у дворі ганяють м'яча, грають у футбол.

— Тобі хтось із них подобається? — запитала мене Наташа.

— Мені подобається Вадим, — відповіла я.

— Фу, він же товстий, — скривилася Наташка, трохи почервонівши.

Товстий? — подумала я і уважно подивилася, як грає хлопчик, про якого йшлося. Так, він трохи повненький, але як спритно він відбиває м'яч і як захоплено грає! Мені було приємно дивитися на його гру, але від слів подруги залишився неприємний осад.

Товстий... Ця думка крутилася в голові. Чи може мені подобатися товстий хлопчик? Чому я не помічаю його повноти? Я пішла додому, але в душі залишилося якесь незрозуміле відчуття.

Через кілька днів події мене сильно здивували. Ми з Наташею жили в одному будинку, у сусідніх під'їздах, і наші балкони виходили на одну сторону. День був теплий і тихий, і мені захотілося почитати на свіжому повітрі. Влаштувавшись зручно, я захоплено читала книгу. Дочитавши цікавий момент, я відвела погляд убік, щоб осмислити прочитане, і в поле мого зору потрапила Наташа. Вона стояла на своєму балконі й розчісувала свої довгі, красиві волосся.

Я дивилася на неї й мені здалося, що її поведінка була трохи дивною. Вона ніби хизувалася, позувала, демонструючи себе. Вона розчісувала пасма то так, то інакше, поверталася різними боками, милуючись собою. Вона мене не бачила, тож я вирішила подивитися, у чий бік вона спрямовує всю цю гру.

Наш двір був досить великим — узимку там навіть заливали ковзанку. З трьох боків двір був оточений п’ятиповерховими будинками, а з четвертого боку стояв магазин і електрощитова будка. У будинку навпроти жив той самий хлопчик, про якого ми говорили на кухні. І ось саме в цей момент Вадим стояв на своєму балконі й дивився в наш бік.

У мене волосся стало дибки від несподіванки та злості. Я зрозуміла, що Вадим подобається Наташі, але чому тоді вона назвала його товстим? Тоді мені це було незрозуміло. Тепер я розумію, що вона просто не очікувала моєї відповіді, розгубилася і захищала свої почуття.

Але тоді я дуже засмутилася й вирішила більше з нею не дружити. Вона мене обманула. А ще в неї були довгі гарні коси, а мене мама завжди стригла під «горщик», і я більше була схожа на хлопчика, ніж на дівчинку, та й дружила здебільшого з хлопцями.

І взагалі мене дратували всі ці дівчачі випендрювання, капризи та кокетування. Я подумала, що, звісно, Вадим зверне увагу на Наташку, а не на мене — вона красуня, знає, як себе подати, а мені нема чого показати. Як же мені хотілося тоді мати довге волосся!

Вечоріло, у дворі вже нікого не було, на вулиці накрапав дощик. На дитячому майданчику стояв «гриб» — дивна конструкція: не зовсім лавка, не зовсім альтанка, але з навісом, під яким можна було сховатися від дощу. Я залізла туди з ногами, спостерігала, як краплі збираються у великі краплини, зриваються з даху й падають на землю. Було тихо, лише легке постукування дощу над головою. Час для роздумів.

Я сиділа, розмірковувала і спостерігала, як краплі вбираються в пісок. І раптом повз мене пролетів маленький камінчик, а за ним другий. Я озирнулася — Вадим дивився на мене й усміхався.

— Дощ.

— Ага.

— Можна я тут теж посиджу?

— Звісно.

Моє серце закалатало так сильно, що, здавалося, от-от вискочить із грудей. Ми сиділи майже мовчки — він кидав камінчики в пісок, а я спостерігала, як він це робить. Було так класно — просто сидіти разом без зайвих слів. Ми розуміли одне одного.

Наступного дня ми пішли до школи. Було дивовижно зустріти його випадково біля магазину дорогою до школи. Він чекав на мене, і ми йшли поруч мовчки, просто дивлячись по сторонах.

Вадим був старший за мене на рік або два, точно вже не пам’ятаю. Було чудово випадково зустрітися в коридорі на перерві й просто подивитися одне одному в очі. Це було щастя.

Весна добігала кінця, мого тата перевели служити в інше місто — далеку й невідому мені тоді Грузію. Наша сім’я готувалася до переїзду. Останній день і ніч були незабутніми.

Вранці ми виїжджали. Це був мій перший усвідомлений переїзд. Я прощалася з двором, будинком. Сонце яскраво світило, на душі було трепетно й хвилююче. Біля під’їзду стояли білі «Жигулі», завантажені нашими валізами, і нас покликали сідати.

— Ну, давай, сідай, поїхали, — сказав тато.

І тут я побачила, як із-за електрощитової визирає знайоме обличчя — Вадим. Він соромиться підійти попрощатися. Я застигла на місці.

Я сіла в машину. Вона рушила, і тут Вадим побіг за нами. Я бачила його обличчя, і в якийсь момент він кинув у відкрите вікно щось маленьке й сіре.

Це був альбомчик для марок — серія марок із рибками! Я збирала марки, і в мене не було такої серії!

Я озирнулася назад. Він стояв посеред дороги й дивився нам услід.

Машина повернула за ріг, і я більше не бачила його обличчя. Але відчувала: він обрав мене.

Ми більше ніколи не бачилися. Але марки я бережу досі.

Перше кохання — це таке чисте й прекрасне почуття, яке залишається з тобою на все життя.